Після двох років повномасштабної війни українське суспільство тримається на зв’язках між людьми. Але чи достатньо цього? Як зробити так, щоб ці зв’язки перетворилися на справжню соціальну згуртованість, інклюзивність і новий суспільний договір? Про це говорили учасниці та учасники дискусії «Соціальна згуртованість, інклюзивність, розвиток можливостей, соціальної інфраструктури, освіти та інновацій, збереження культурної спадщини як джерела стійкості та успішного відновлення України», яку Міжнародний фонд «Відродження» провів у межах конференції «Візія Стійкості 2.0».
Під час розмови піднімалися теми ролі культури, освіти, ветеранської та переселенської політики, місця жінок у відновленні, і загалом – як будувати нову єдність у країні, що проходить крізь глибоку травму.
Від «м’якого» відновлення – до нових моделей співжиття
Олена Масалітіна з EdCamp Україна запропонувала метафору: «М’яке відновлення – це вода, вона м’яко заповнює простори, але прокладає русло надовго». Йдеться не про швидкі рішення, а про сталі зміни в культурі та способі мислення. Освіта, на її думку, – це і корінь проблем, і поле для нових можливостей.
«Ми часто визначаємо стійкість як здатність витримувати важкі умови. Але ми не можемо лише витримувати – так довго не протримаєшся. Стійкість – це здатність повертати себе в рівновагу. Це навичка, яку можна здобути», – пояснює Олена. Вона також закликає знизити очікування від вчителів і дітей, які зараз несуть надмірне емоційне навантаження. Безпека, за її словами, має розглядатися як комплексне явище. Не варто протиставляти «тверду» і «м’яку» стійкість – потрібен комплексний і конкретний підхід до кожного рішення.
Хто включений, а хто – ні?
Однією з головних тем дискусії стала інклюзія. Яна Любимова, очільниця ради ВПО при Луганській ОВА, наголосила: переселенці не просто мають бути включені – вони самі повинні ставати агентами змін.
«Навіть якщо настане справедливий мир, переміщення не зникне. Треба, щоб переміщення нормалізувалося», – сказала вона. За її словами, ВПО не треба розглядати лише як людей у потребі – вони мають бути частиною відбудови. Але для цього важливо мати спільний суспільний код – нову мову порозуміння між людьми з різних регіонів і досвідів.
Схожу думку висловила і Оксана Коляда з ГО «Простір Можливостей». Вона наголосила, що громади мають почати сприймати ветеранів та ВПО як ресурс, зокрема економічний. «Як ми можемо поєднати потреби людей з бойовим досвідом з економічними потребами громади?» – поставила вона риторичне питання. Але водночас, наголосила Коляда, ГО можуть стати надавачами сервісів, замінюючи державу, якщо матимуть чіткі стандарти. Проте зараз відчувається брак координації – різні рівні влади не узгоджують дії між собою.
Нова соціальна угода: хто працює, хто воює?
Любов Галан, співзасновниця і виконавча директорка правозахисного центру для військових «Принцип», поставила питання про суспільний договір. Війна не закінчиться «після перемоги», а період відновлення може стати паузою перед наступним витком конфлікту. «Ми ще маємо системні виклики розуміння проблем ветеранів. Державі треба аналізувати великі дані», – зауважила вона.
Вона також запропонувала почати говорити про нову логіку військового комплектування: базова військова підготовка для цивільних, інші моделі ротацій. Але водночас потрібно тримати ринок праці. «Хто працює, хто воює» – питання, яке має бути вирішене спільно, а не лише державою.
Спільність vs атомізація
Ольга Духніч з Інституту Фронтиру звернула увагу на ризики розпаду суспільства на замкнені групи. «Коли твоїм ворогом стає ТЦК, а не Росія – це атомізований світ», – сказала вона. Хоч ми і маємо сильне волонтерство, співучасть, але спільнодії все ще бракує. Українці часто не усвідомлюють, як їхня реалізація залежить від внеску інших. Також вона зазначила, що розрив між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав за кордон, стане одним із ключових викликів після перемоги. Потрібні інструменти інтеграції для тих, хто повертатиметься.
Культурна спадщина – не тягар, а ресурс
Ольга Сагайдак з Коаліції дієвців культури підняла тему, яка рідше потрапляє в центр уваги розмов про відновлення – збереження культурної спадщини. «Ми втрачаємо культурну спадщину щоденно. Вона сама себе не врятує. Це не про слова – треба діяти», – зазначила вона. За її словами, понад 2 000 об’єктів уже втрачені.
Сагайдак називає спадщину «валізою без ручки» – її важко нести, вона дорога й потребує ресурсу. Але саме вона формує ідентичність, створює цінності в суспільстві і може стати магнітом для повернення людей в Україну. Вона також є своєрідним «клеєм» для громад.
Дискусія знову показала, що відновлення України – це не лише про цеглу і бетон. Це також про довіру, зв’язки, участь, освіту, культуру. Все те, що не вимірюється миттєво, але визначає, якою буде країна через 10, 20 і 50 років.
